Мирослав Лазарук про долю "Буковинського журналу": Ровесники чи бідні родичі у… приймах

Минає 30 років з часу реєстраці в Києві «Буковинського журналу». Здавалося б, ювілей! Але чому ніхто не поспішає вітати його? Може, і часопис в такому вигляді далеко не всім потрібний? А тим часом, він – чи не один-єдиний громадсько-політичний, літературно-мистецький і науково-освітній Всеукраїнський часопис. Дехто навіть пропонує відкрити регіональний журнал, зважаючи на назву «Буковинський»...

По-журналістськи хочеться порівняти його із відродженням нашої держави 24 серпня 1991 року. Коли ж перший випуск побачив світ, дізналися, скільки ж процентів 1 грудня на референдумі проголосували за вихід України з СРСР, а це понад 90 відсотків, бо ж зареєстрований журнал був якраз 29 жовтня 1991 року.

Тодішній головний редактор Б. Загайський у передовиці констатував: що «Дошкульна скрута не оминула, здається, жодної сфери нашого суспільства. Сутужно всім. Але чому ми не впадаємо у відчай, чому не опустили рук! Більше того – живемо сподіваннями, сповнюємось все новою енергією! Відповідь проста: МИ – ВІЛЬНІ... державна незалежність немислима без незалежності духу. «Ми – не такі» – кортить заявити на весь світ кожному в пору своєї юності» (БЖ, ч.1, 1992 р. стор. 2). Через 5 років читаємо певні уточнення: «Здається, то було вчора – група ентузіастів, одержима романтикою національного відродження, небувалими доти можливостями для самореалізації, прийшла до єдиної думки: потрібен журнал, товстий, серйозний, різнобічний. Газет на той час у краї було уже чимало, журналів – жодного» (ч. 1, 1997, стор. 3).

Трапилося так, що «група ентузіастів» якраз зібралася у мене вдома, можливо, тому, що я тільки отримав квартиру, трапилося це ще в 1984-у після Чорнобиля. Зайшла мова про те, що газета «Молодий буковинець» розпочала друкувати додатки-альманахи «Краянин», «Флояра», «Червона рута» й інші. І добре було би їх усіх об’єднати під одною назвою й постала пропозиція видавати журнал. На той час, крім столичних, виходили і два регіональні – львівський «Жовтень» (зараз «Дзвін») та харківський «Прапор» («Березіль»). Ідея насправді була прекрасною, але приступити до її втілення вдалося тільки після проголошення Незалежності, про що й оповім вище.

Оскільки й сам належав до створеного редакційного штату, де, крім головного редактора, заступника, поета Миколи Бучка, увійшли і відповідальний секретар Марія Матіос, керівники відділів Олександр Масан, Петро Рихло і я. Університет, один із співзасновникі, в надав редакції приміщення. 1992 року побачило світ 5 спарованих випусків. Бо ж грошей на випуск часопису ніхто й не думав давати. Хтось, як тодішній мер Чернівців В. Павлюк, віддав певну кількість паперу, а інші й на те поскупилися. Редактор у передмові ніби передбачив «дошкульну скруту» і те, що «сутужно всім». Будучи правдивим, додам, що за 90-і роки побачило світ приблизно 17 спарених або ж одинарних випусків: від 164 – 1-е число за 1992 рік і до 224 стор. – за 99-ий роки.

На сторінках «БЖ» було опубліковано повість у двох томах Ольги Кобилянської «Апостол черні», лише нещодавно з’ясовано, що то – тільки третина твору, написаного геніальною письменницею (у десятитомнику нарешті вміщено його повністю). З-поміж інших публікацій вигідно вирізнявся модерновий роман «Дефіляда в Москві» блискучого прозаїка Василя Кожелянка, який з нього й розпочав своє сходження до вершин літературної слави. Вдалу післямову написав політолог-історик, кандидат наук Ігор Буркут. Згодом прозаїк на сторінках часопису опублікує й інші романи, котрі згодом видасть львівське видавництво «Кальварія» та деякі інші, започаткувавши таким чином новостворений жанр «альтернативна історія». Зрештою, навіть перелік, зроблений редактором з нагоди 5-ї річниці «БЖ», складає велику кількість помітних на той час як поетичних, так і прозових творів. Достатньо згадати зараз прекрасні добірки Шевченківського лауреата, поета-дисидента Тараса Мельничука, Олега Ольжича, багатьох інших видатних літераторів. Охопити бодай фрагментарно, які автори, потрапивши на сторінки журналу, мали змогу оформити власне авторство і подальші їхні книжки тільки продовжували цей шлях.

122 числа всього побачили світу під спільною назвою «Буковинський журнал», видавали книжки: як поетичні, так і прозові, дослідження, перекладну літературу під цим же грифом у ті роки можна було доволі часто побачити. Звернувшись якось до теоретиків журналістики, філології, інших сфер, що обов’язково входили до переліку тем, там тільки здивовано розвели руками, мовляв, та це вже запізно, бо курсові, дипломні вже розібрані... Та ніхто й не візьметься за аналітику. На моїй практиці був, щоправда, чи не єдиний приклад, коли хтось зі студентів-філологів, але не журналістів, спробував розібратися у тематичному, просторовому та ще якомусь іншому погляді на діяльність журналу. Та це було тільки раз, відтоді, навіть коли з’явилася кафедра журналістики, таких побажань не виникало. Подумалося, нехай мине ще з десяток літ і коли часопис продовжуватиме виходити, якщо таке можливе в нашій державі, тоді можна з інших позицій його оцінити. Щоправда, не варто забувати, що всіх нас зусібіч обступає онлайнівщина, фейсбуківщина, інформаційний несмак, з яким важко й сперечатися. Тому чим довше виходитимуть оті поодинокі паперові журнали, тим більше на них нападатимуть, провокуючи останні дні виживання. Можливо, й так!? Та якщо на проблему поглянути з точки зору психології, ще чогось іншого, не менш наукового, то напрошуються аналогії. Як колись мовилося про телевізію і театр. Провокували хутку смерть театру. Не так сталося, як гадалося.

Якось свідомо для одного відомого літератора Григорія Гусейнова, який тоді в НСПУ відав видавничою продукцією і журналами, був заступником голови, на його прохання склав списки видань журналів в Україні, не претендуючи на вичерпність, нарахував таких видань на 2012 рік майже 20 товстих, літературно-мистецьких часописів. Деякі мужньо виходять досі, перерахованих вище. Почали закриватися саме провінційно-регіональні часописи, спершу через періодичність, тобто вони перестали виходити чи щомісяця, чи квартально, почали один за одним зникати: «Сучасність», «Вітчизна», «Дніпро», «Кур’єр Кривбасу», «Перевал», «Золота пектораль». Не володіючи достеменною інформацією, відай такої статистики у нас і не існує, можу достеменно додати, що наполегливо долають рутину такі часописи, як «Кіно Театр», засновник Національний університет «Києво-Могилянська академія» з 1995 року, головний редактор Лариса Брюховецька та «Образотворче мистецтво», журнал Національної спілки художників України, головний редактор після Олександра Федорука Володимир Петрашик, який цьогоріч відзначив своє 85-річчя. Проте таких часописів у нас – негусто, аби не сказати ще щось гірше.

Саме позаторік мене вкотре змусило перо звернутися до депутатського корпусу в «Голосі України» (число № 87 (7093)) від 11 травня 2019 року (стор.12) зі статтею «Ми розучилися думати, бо перестаємо читати… Чи доживуть вітчизняні часописи до своїх ювілеїв, коли виконають усі вказівки влади?», де «24 грудня 2015 р. Президент П. Порошенко підписав Закон «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», який набрав чинності 1 січня 2016 р. Згаданий закон, на жаль, українським ЗМІ нічого втішного не гарантує. Скоріш навпаки. Це міни прискореної дії, закладені достатньо вміло під фундамент українських видань, і закладені «спецами», які недобре орієнтуються у реаліях і майбутніх наслідках. Навіщо? Щоби підім’яти під себе редакції часописів. І саме до початку нинішнього року треба було втілити закон у життя. Забули автори закону вказати просту деталь: а хто відповідатиме, якщо на «вакансії» меценатів, бізнесменів, просто щирих багачів, олігархів знайдуться, скажімо, російські чи ще якісь доброзичливці, вимагаючи, щоби видання змінило мову спілкування? Та й навіть наші вітчизняні діячі доводять деякі донедавна популярні журнали до невпізнання. До кого звертатися по допомогу?».

На це запитання та на багато інших автор, який чимало писав і пише про таку непросту справу, як журнальні видання в Незалежній Україні, відповіді на них він так і не почув. Невже навіть газету Верховної Ради та інші видання, котрі поки що виходять паперовими накладами в нашій державі ніхто не читає? То, може, літературне видання когось зацікавить: Богдан Дячишин у статті «Пам’ять – основа нашого розуму» прозоро пише: «Живемо в пам’яті наших одиничок і нулів. Майже загубили свою ідентичність, денаціоналізоване населення гадає, що держава – це організм для споживання, забуваючи про те, що народ мусить будувати Україну своїми руками. Сучасна молодь схильна до читання строгих спрощених текстів, бо в інформаційному переситі (в день людство одержує 5 ексабайтів (5*10^18) інформації) не знаходить часу до читання високої та об’ємної прози з надмірними описами подій та обставинам, бо це вимагає надзусиль душі і серця. Звідси усі наші проблеми? Людство втрачає здатність мислити. У книжці «Майбутнє, до якого ми прагнемо» (Упорядник і відповідальний редактор Вахтанг Кебуладзе, Темпора, 2020) Володимир Ярмоленко стверджує: «Просвітницька аполітика вказує на те, що людство безнадійно тупіє, ми живемо в епоху тотальної деградації, і людство самоліквідовується від тріумфу власної глупоти» («Українська літературна газета», 12 вересня 2021, стор. 3).

Зацитую й самого себе зі вже згаданої статті в «Голосі України», де геніальний Тарас писав: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте». З читанням — у нас велика проблема. Вже й деякі телеканали сіють нечувану інформацію-єресь (обережно, це лиш телевізійна статистика!, по-сучасному фейки), що будь-де можна надибати чималу кількість людей, які роками не читають книжок. А висновки не баряться, бо ж сміхом, реготом, ще якоюсь банальністю, що нині виходить на передній план, неможливо навчитися будувати державу, тим паче оновлено Незалежну. Тому й передвиборне гасло: «Думай» було таким популярним. Лиш автори того гасла забули вказати — а чим думати? В голові ж нічого не залишилося».

Розмовляючи з колишнім головним редактором «Буковинського журналу», звернув увагу, що, крім дещо оновленої редакційної колегії, помістив також списки меценатської ради, добре знаючи, що про меценатство навіть у Верховній Раді ніхто не говорить, а більше «про корупціонерів», Богдан Загайський перепитав: «Ну і що ж, хтось відгукнувся з меценатів?» Я пожартував: «Та всі очікують, хто ж першим відгукнеться». Може, ти спробуєш? Бо ж постають також інші, не менш плачевні моменти, що за часи Незалежності у бюджеті на 2022 рік закладено найменшу кількість бюджету на книговидання, себто бібліотечна система залишиться ні з чим, себто без сучасних поповнень. Тож як тоді бути з журнальною продукцією, переводити її у фейсбуківсько-онлайнівські шори, про що й писав трохи вище?

Академік Академії педагогічних наук України, член редакційної колегії «Буковинського журналу» Георгій Філіпчук вичерпно пише про цю ситуацію, що «Децентралізація на «український лад» значно пришвидшила закриття книгарень та бібліотек. Україна дійшла до критичного індексу забезпечення народу Книгою (0,3 на душу населення). Наприклад, Туреччина – 5 книг. І тоді метафора про «турків» повертається бумерангом до України.

Проте стурбованості «політиків» проти падіння освіченості Українського народу не спостегігається. Натомість упродовж кількох останніх тижнів інформаційний простір перенасичений лементом уболівальників клубу «Олігархат». Виявляється, що вони, (політики) найбільше турбуються про «права» дюжини олігархів на тлі злиденності та безправності народу, ними ж, до речі, покривдженого. Оскільки «косметичний» закон про олігрхів ще довго не діятиме. Народ справедливо вимагає запровадити законом «податок на олігархів» (як у провідних європейських країнах), щоби вони, коли продовжується російська агресія, перестали «бикувати», купуючи яхти за 260 млн дол. та королівські замки, безперестану вивозячи награбоване в офшори, а в той же час їм безсоромно списуються багатомільярдні борги. Для них – усе, а на культуру – зась» («Слово Просвіти», 40 (1144), 7-13 жовтня 2021 стор. 2).

Що ж врешті-решт обнадіює? Редакційна колегія часопису має твердий намір і після досягнення 30-річного віку з часу реєстрації продовжувати його видавати. Щоправда, в українців існує чи не єдиний вихід: гомадою обух сталить, з кожного по копійці і щось можна випросити й на часопис. Але це знову ж про «бідних родичів».

Діалог у нас таки вийшов. Богдан Загайський нині очолює одну з найтиражніших газет краю «Молодий буковинець», де свого часу я пропрацював понад чверть віку. Зрештою, скільки паперових газет у краї канули в лету. Як мовиться, «сім років мак не родив і голоду не було». Пригадав також улюблений фразеологізм «про мою хату скраю...». Продовження кожен знає змалечку, й не вивчившись читати. Навіть наприкінці свого життя про нього дехто не забуває, бо це – своєрідна табуля раса (з лат. tabula rasa). І про людський розум говорити, звісно ж, можна і треба, лише не в минулому часі. Наш класик, геніальний поет Василь Симоненко влучно застерігав: «Минуле не вернуть, Не виправить минуле».

Про минуле. Навіть порівняно з відновленням Незалежності України, яке гучно та пишно відзначили 24 серпня, ніхто не спроможний сказати¸ скільки ж часописів, журналів, альманахів просто безслідно зникло, натомість відкрився такий мізер, що не хочетьмя згадувати, бо ж для всіх теоретиків фейсбуківства, онлайнівства, тощо, це всього лиш, як мовлять учені, бо «вказує на те, що людство безнадійно тупіє, ми живемо в епоху тотальної деградації, і людство самоліквідовується від тріумфу власної глупоти».

Проте не хочу проминати і три десятиліття існування журналу, який поєднав і згуртував однодумців, справжніх патріотів й українських націоналістів, котрі писали й писатимуть про гірку, але правдиву долю Батьківщини, аби вона ставала кращою. За підсумками редакційної колегії найкращими серед політологів, кандидатів історичних наук визнано Ігоря Буркута, поета і літературознавця Володимира Вознюка, літератора, лавреата Народної премії імені Тараса Шевченка Василя Рябого, професора Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Нестора Мизака, лікаря, кандидата медичних наук Петра Ляшука, перекладача зі слов’янських мов, Валерія Лавренова, краєзнавця, кандидата філологічних наук Василя Костика, заслуженого художника України, члена Національної спілки художників, дизайнера часопису Ореста Криворучка.

ДЛЯ ТИХ, ХТО ВІРИТЬ У НАШЕ МАЙБУТНЄ ТА ВОСКРЕСІННЯ, ПОВІДОМЛЯЄМО ДЕ І ЯК МОЖНА ПЕРЕДПЛАТИТИ «БУКОВИНСЬКИЙ ЖУРНАЛ» ЧИ ПІДТРИМАТИ ЙОГО ІСНУВАННЯ ФІНАНСОВО.
Реквізити часопису: Р/р ua 25300346000002600606024571401 в ПАТ «Альфа-Банк» у м. Києві, МФО 300346. Для зручності наводимо також тел 03725220094, 0372550889 та мобільний телефон головного редактора 050-876-04-57

Мирослав ЛАЗАРУК,
головний редактор “Буковинського журналу”
для БукІнфо (с)


Коментарі:
Більше новин по темі: