Розповідь про родину маріупольців, яка дивом вціліла від знищення росіянами, а нині сама допомагає переселенцям на Буковині

Ця родина не чекала війни, не кликала руського миру. Батьки працювали, ростили діточок, облаштовували затишне гніздечко, гуляли біля фонтанів, обожнювали море, мріяли про майбутнє. А потім прийшов ранок 24 лютого...

Від сьомого неба до земного пекла

Я побачила Вікторію у центрі підтримки переселенців «ЯМаріуполь» у Чернівцях. Вона стояла біля стійки видачі гуманітарки та терпляче чекала своєї черги. Молода, симпатична, усміхнена, а в очах – біль та розпач. Як у всіх тих, кого війна відірвала від нормального життя і пустила по світах шукати прихистку.

Колись у Маріуполі її чоловік Сергій працював на одному з меткомбінатів, а Вікторія - в ювелірному магазині дуже відомої мережі. Потім з'явилась можливість доєднатись до більш цікавої для неї справи – займатися з дітками у новенькому Лего-центрі, що збудували майже в самому серці Маріуполя. Сини - 14-річний Богдан та 8-річний Натан цим дуже пишалися, бо лего для них – ще те захоплення!

Але центр відкрити не встигли - коли почалась війна, його зруйнували обстріли росіян. Як і ювелірні магазини та процентів 90 всього, що було у колись прекрасному та сучасному місті. У тому числі - багатоквартирний будинок зі щойно відремонтованою квартирою Вікторії та її родини.

“Коли в наш будинок влучила ракета, ми були у себе на сьомому поверсі, - розповідає жінка. - Квартиру буквально вивернуло, разом з нами і дітками. Молодший тільки дивом залишився живим, затиснутий між зірваними з петель дверима, вікном та шафою. Почалась пожежа. Наша багатоповерхівка палала два дні. Ніхто тушити не приїхав, ані пожежні, ані рятувальники. Що вони могли зробити, якщо не було води? До того ж будинки палали по всьому Маріуполю”.

Скільки було постраждалих, ніхто не лічив. Бо обстріли тривали без кінця, і для людей головною задачею було врятуватися і просто вижити. Зайцеви після влучання перебігли у будинок навпроти, жили у коридорі померлої бабусі, тіло якої, як і всіх небіжчиків, лежало на вуличній лавці.

Вікторія та її чоловік Сергій принесли раскладачку, на якій вчотирьох довгий час сиділи всі разом. Щоб не змерзнути, дорослі по кілька разів на добу закривали віконні отвори – картоном, фрагментами меблів. Але черговий вибух робив ці дії марними.

Стріляли в спину

«З міста ми вибралися 19-20 березня, коли вже зайшли росіяни. За кілька днів все затихло, принаймні перестали кружляти літаки. Все, що залишилося від нашого майна - машина. Швиденько закинули в неї речі, обвішали білими ганчірками з усіх боків, як попередження, що з нами діти. Але це не допомогло, нас все одно обстрілювали, коли намагалися виїхати з Маріуполя», - згадує тремтячим голосом Вікторія.

Рушати в подорож було дуже страшно – без зв'язку ніхто не знав, що, де і як.

Хвилюючись за дитячу психіку, подружжя з початку війни намагалось усіма силами огородити дітей від жахіть, що були на кожному кроці. Але коли рушили в дорогу, хлопчики на одному з центральних проспектів побачили те, що потім стало причиною їхніх нічних кошмарів. Це були трупи, всюди, на танках, навколо машин. А ще — скалічені, обгорілі будинки. Саме після цього старший син замкнувся у собі, а молодший став кричати ночами.

Білі ганчірки родині не допомогли. “Ми, щоб вижити, виляли поміж будинками. А коли вже їхали Великою азовською вулицею і хотіли спуститися вниз, до порту, нас стали обстрілювати “в спину”. В будь-який момент могли поцілити в бензобак. Було дуже страшно! Я так вчепилася в ручку дверей, що на ній залишила сліди. А діти притулились один до одного і, здавалось, навіть не дихали. На щастя, все обійшлось…

Попереду був цілий день в дорозі та безліч ворожих блокпостів. На під'їзді до Запоріжжя стояли наші хлопці-військові, майоріли українські прапори. І тоді я вперше побачила, як мій чоловік плакав.Діти не вірили своїм очам і все питали: “Мамо, це все? Ми вибралися? Ми знову в Україні?”. Я відповідала: “Так, знову в Україні!”

По чужих хатах…

Коли нарешті опинилися у Запоріжжі, почалась комендантська година. Як і всіх біженців, родину Вікторії та Сергія з Епіцентру повезли до дитсадка, де поселили на два дні. Тут подружжя нарешті змогло помити, погодувати та вкласти дітей спати.

А потім один з військових на тиждень дав сім'ї притулок на власній дачі.

Вікторія каже, що після маріупольського жаху були, наче уві сні. Допоки не зайшли в Інтернет і не почали читати про те, що в нашій країні наробили окупанти. Очі від тих новин не просихали.

А ще у Запоріжжі діткам довелось заново вчитися ходити. Бо в Маріуполі на тій розкладачці вони два тижні майже не ворушились. І коли почали робити перші кроки, ноги боліли так, що кричали й плакали. М'язи атрофувалися, і щоб повернути їх до життя, батьки старанно масажували хлопчикам ноги.

Бажання опинитись подалі від бойових дій, знову покликало родину в дорогу. Майбутній прихисток усі разом шукали через додаток “Родина” в Інтернеті. В Умані маріупольців нагодували та пустили переночувати. На деякий час дали притулок

і в Кам'янець-подільському. А коли Сергій з Вікторією дізналися, що в Чернівцях переселенцям допомагає церква євангелістів-християн, вони рушили в столицю Буковини.

31 березня, по приїзду з'ясувалося, що вільних міст у євангелістів вже не має, тож, родину відправили у село Горішні Шерівці Заставнівського району. “Ми приїхали, - розповідає Вікторія, - і побачили, що на цокольному поверсі лежать матраци. Там й розмістилися. Місцеві хлопці, родини допомагали нам дуже сильно, як рідним, хоч бачили уперше. В селі деякі люди працюють за кордоном, їх будинки стоять порожніми. Тож, нас пустили в один невеличкий, сказали, що можемо пожити”.

Радіти простому

Невдовзі Сергія призвали до армії і зараз він захищає країну. Вікторія залишилася з дітьми одна. З настанням холодів топить піч. Купила дрова, тепер рубає їх трикілограмовим колуном. І хоча від тих вправ болить все тіло, вона не скаржиться. Рада, що є “комфорочка на газу”, на якій можна готувати їжу.

Дітки за минуле літо трохи у селі обжились. Знайшли друзів, заново навчилися посміхатись. Мама робить все, щоб психологічно реабілітувати, відволікти їх від гнітючих спогадів. Організує виїзди, водить по гостях, в ліс по гриби. Богдан займався у Маріуполі футболом. Тепер відвідує футбольну секцію у Садгорі, а ще захопився баскетболом. Малий Натан - не спортсмен, а винахідник та дослідник навколишнього світу. Вікторія в цьому його підтримує.

“Місцеві до нас добре відносяться, хоча в церкву ми не ходимо і не беремо участь в богослужінні, - зізнається Вікторія. - Коли нас переселяли у будиночок, приносили хто що міг — продукти, різні речі, рушники, простирадла. Бо все наше залишилося у згорілій квартирі. Коли з неї вискакували, встигли тільки схопити рюкзачки з документами, що складала про всяк випадок, сподіваючись, що все-таки вони не знадобляться”.

Крім турбот про хлопців та домашнього клопоту Вікторія зайнялась волонтерством в міжнародній організації Helpage. Опікується переселенцями із Донецької Луганської, Харківської областей віком 60+. Саме Віка шукає для них повсюди теплі речі, потім пере, відпрасовує їх та розвозить своїм підопічним.

“Серед них є ті, що погано бачать та чують, не можуть ходити, тим більше — приїхати у Чернівці, щоб отримати продукти чи речі. Допомагати таким людям, приносити користь мені доставляє моральне задоволення, - зізнається Вікторія. - До того ж, вони усі дуже добрі. Завжди щиро дякують, а у сезон яблук все намагалися почастувати”.

Повернемось!

Коли ставиш собі цілі й розумієш, що можеш щось зробити для спільної перемоги, це допомагає жити. Так вважає ця чарівна і сильна жінка.

“Коли ти багато разів опиняєшся на межі смерті, коли кожна ракета колише твою багатоповерхівку, як картонний будиночок, ти починаєш цінувати прості дрібниці. Той самий світанок, той же захід сонця. Гарних людей, яких зустрів.

Ми познайомилися з багатьма хорошими людьми, які нас підтримують. Їхнє тепло трошки відновило наші сили. Так, ми у чомусь різні - культура, традиції, кулінарія, свята. Але ми так згуртувалися, як одна сім'я! Тому є великі шанси, що разом все переживемо і відновимо нашу країну”.

Вікторія, як і всі маріупольці у Чернівцях, дуже раділа, що й тут є свій центр “ЯМаріуполь”. І гріла її не нагода отримати додаткову допомогу, а можливість спілкуватися з земляками та відігрітися душею у «посольстві» рідного міста на Буковині.

Вікторія, як і всі маріупольці у Чернівцях, дуже зраділа, що й тут є свій центр підтримки переселенців “ЯМаріуполь”
Вікторія, як і всі маріупольці у Чернівцях, дуже раділа, що й тут є свій центр підтримки переселенців “ЯМаріуполь”
Вікторія, як і всі маріупольці у Чернівцях, дуже раділа, що й тут є свій центр підтримки переселенців “ЯМаріуполь”
Вікторія, як і всі маріупольці у Чернівцях, дуже раділа, що й тут є свій центр підтримки переселенців “ЯМаріуполь”

На відкриття вона с хлопцями не встигла, бо дізналася про подію вже запізно. А коли нарешті зайшли у приміщення, ледь не плакали: “Запах фарби та свіжого ремонту. Зображення нашого драматичного театру та чудової водонапірної вежі — символів Маріуполя.

Ось таким був український Маріуполь, який знищили рашисти. Фото з відкритих джерел
Знищений рашистською бомбою Маріупольський муздрамтеатр. Фото з відкритих джерел

Площі з великими птахами, куди ми так полюбляли ходити з дітьми. Хлопці наші на скейтбордах весело каталися навколо фонтанів, роблячи всілякі піруети та стрибки. Ми дуже хочемо повернутися в український Маріуполь!”

Вікторія мріє, що по завершенню війни коханий чоловік нарешті возз'єднається з родиною. І вони усі разом поїдуть до свого рідного Приазов'я.

Нехай зараз на місці їх затишного житла суцільні руїни, Вікторія дивиться у майбутнє з оптимізмом: “Якщо місто буде відбудовуватися, ми допоможемо. Чоловік за першою професією – будівельник. Я за освітою інженер. Може хоч якось знадоблюся. Було б чудово бути частиною механізму відновлення нашого міста!”

Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка
Жителька українського Маріуполя, яка також знайшла прихисток у Чернівцях.
Спеціально для БукІнфо (с)


Коментарі:
Більше новин по темі:
Не пропускайте важливих новин!
Увімкніть сповіщення, та отримуйте новини моментально після публікації